Главная

Філософія: мислителі, ідеї, концепції - Кремень В.Г.

3.2.3. СЕНС ЖИТТЯ В СТОЇЦИЗМІ І СКЕПТИЦИЗМІ

Стоїцизм. Наприкінці IV ст. до а е. в Греції формується стоїцизм, який в елліністичному, а пізніше і в римському світі стає однією з найбільш поширених філософських течій. Назва «стоїцизм» походить від грецького слова «stoa», що означає «колонада» (портик), яку купив для своїх учнів і для себе Зенон із Кітіона (бл. 336-264 рр. до н. е.) - засновник стоїцизму. Він, добре обізнаний з післясократівською філософією, приблизно в

«Ми стверджуємо, що задоволення є початок і кінець блаженного життя. Ми знаємо, що воно є перше і природне благо. Воно є вихідним пунктом для будь-якого вибору або уникнення. Прекрасне, доброчинність і тому подібне заслуговує на повагу тільки в тому разі, якщо це робить приємність, а якщо не робить, то з ним потрібно розпрощатися».

Епікур

300 р. до н. е. створює власну школу. У своєму трактаті «Про людську природу» він проголошує, що основна мета - жити згідно з природою, а це - те ж саме, що жити згідно з добром. Цим він дав стоїчній філософії основну орієнтацію на етику та ЇЇ розробку. Стоїки порівнювали філософію з людським організмом. Хрісіпп із Сол (бл. 280 - бл. 207 рр. до н.     J

«У всьому світі розлито пневму - початок світу і його дух, суміш повітря і вогню, вузли і рівні напруги якої утворюють всю градацію тіл у природі -від каменів, води і тварин до людини і мудреця».

Зенон з Кітіона

е.) перетворює стоїчну філософію на розгалужену систему.

Стоїки характеризують філософію як «вправу з мудрості». її знаряддям, основною частиною вони вважають логіку. Вона вчить поводитися з поняттями, створювати судження і робити висновки. Без неї неможливо зрозуміти ні фізику, ні етику, які є центральними частинами стоїчної філософії.

В онтології, яку стоїки розміщували у «філософії природи», вони визначають два основних принципи: матеріальний (матеріал), який вважається основою, і духовний - Логос (Бог), який «проникає» крізь усю матерію і утворює конкретні одиничні речі

Логос, згідно з поглядами стоїків, проявляє себе як у природі, так і в усьому світі Він є законом необхідності Поняття Логосу робить всю їхню концепцію буття детерміністською, аж до фаталізму, який пронизує й етику.

У теорії пізнання стоїки велику увагу приділяють проблемі істини. Центром і носієм пізнання є душа. Вона, на думку стоїків, є дещо тілесне, матеріальне. Іноді її називають пневмою (поєднання повітря і вогню). її центральну частину, в якій локалізується здатність до мислення і взагалі все те, що можна визначити в сучасних термінах як психічну діяльність, стоїки називають розумом. Розум пов'язує людину зі всім світом. Індивідуальний розум є частиною світового розуму.

Етика стоїків висуває на вершину людських зусиль доброчинність. Це єдине благо, яке означає жити у злагоді з розумом. Визнаються чотири основні доброчинності: мудрість, яка межує з силою волі, помірність, справедливість і доблесть. їм протистоять чотири протилежності: нерозумність, розпущеність, несправедливість і боягузтво. Між добром і злом, між доброчинністю та гріхом - чітка категорична межа: перехідних станів немає. Все інше належить до категорії байдужих речей. Людина не може вплинути на речі, але вона може над ними «піднятись». У цей момент проявляється її «примирення з долею». Людина -повинна підкорятись космічному порядку, вона не повинна бажати того, що їй непідвладне. Ідеалом стоїчних прагнень виступає спокій (атараксія) або, в крайньому разі, байдуже терпіння (анатея). Стоїчний мудрець (ідеал людини) є втіленим розумом Йому притаманні терпимість і стриманість, а його щастя «полягає в тому, що він не бажає ніякого щастя».

• Етика стоїків — це етика «свідомої відмови», свідомого примирення з долею. Вона відволікає увагу від зовнішнього світу, від суспільства і звертається до внутрішнього світу людини. Лише всередині себе людина може знайти головну і єдину опору. Тому стоїцизм знову оживає в період кризи і розпаду Римської імперії.

• Наприкінці IV ст. до н. е. в грецькій філософії формується скептицизм. Його засновником був Піррон з Еліди (бл 360-270 рр. до н. е.). Він так само, як і Сократ, викладав свої ідеї лише в усній формі і не залишив після себе жодного твору. Тому свідчення про його ідеї ми одержуємо з праць його найвидатнішого учня - Тімона (бл. 320-230 рр. до н. е.).

Скепсис і раніше мав місце в грецькій філософії. В елліністичну епоху формуються його принципи, і тут скепсис визначається не методичними настановами про неможливість пізнання, а відмовою від можливості досягти істини. Ця відмова стає програмною.

Скептицизм заперечує істинність будь-якого пізнання. Головна його теза - утриматися від судження. Свою мету скептики вбачали в запереченні догматів усіх шкіл, але самі нічого не визначали, як не визначали і

того, що вони робили, заперечуючи, врешті-решт, і саме твердження «нічого не стверджувати».

Докази проти вірогідності як чуттєвого сприйняття, так і «пізнання думкою» скептики об'єднали в десять тез — тропів. У першому піддається сумніву положення про дійсні відмінності фізіологічної структури видів тварин, їхніх органів чуття. У другому підкреслюється індивідуальність людей з так званої фізіології і психіки. У третьому йдеться про відмінність органів чуття, що спричиняє появу різних відчуттів на одні й ті ж подразники (наприклад, вино здається зору червоним, а смаку - терпким тощо). Четвертий звертає увагу на той факт, що на пізнання впливають різні стани суб'єкта (хвороба, здоров'я, сон, радість,

«Якби всім одне і те ж здавалося разом прекрасним і мудрим, то не було б серед людей ворожої суперечки».

Піррон

смуток та ін.). У п'ятому говориться про вплив відстані, положення і просторових відношень на сприйняття (те, що здалеку здається малим, зблизька - великим тощо). У шостому вказується, що жодне сприйняття не відображається ізольовано у наших почуттях без домішки інших факторів. У сьомому відзначаються різноманітні впливи різної кількості однієї і тієї ж речовини (те, що в малій кількості може бути корисним, у великій - шкідливим). Восьмий троп спирається на той факт, що визначення взаємовідношень між людьми є релятивним (те, що стосовно однієї речі є «праворуч», стосовно другої може бути «ліворуч»). Дев'ятий відображає той факт, що «звичні та незвичні речі» зумовлюють різні почуття (наприклад, затемнення сонця -як незвичне явище, захід сонця - як звичне). Десятий троп підтримує переконання в тому, що нічого не можна стверджувати позитивно: ні існування різних правил, ні звичок, ні поглядів, ні проявів віри тощо.

До цих десяти тез у І ст. н. е. пізні скептики додали ще п'ять. Перший з нових тропів аргументує відмінність думок і поглядів Другий критикує нескінченний ланцюг доказів. Третій підкреслює, що будь-яке обмеження стосується завжди лише чогось конкретного. Четвертий критикує прийняття передумов, які потім не доводяться. П'ятий троп застерігає від доказу по колу, звертає увагу на те, що кожний доказ, у свою чергу, вимагає свого доказу, цей  доказ - свого, і так по колу, до вихідного пункту.

Виходячи з принципу «нічого .не стверджувати», підкресленого тропами, скептики заперечували всі спроби пізнання причин і відкидали всі докази. На відміну від епікурейської і стоїчної філософії, досягнення щастя в яких ототожнювалося з пізнанням явищ і законів природи, філософія скептицизму у прямому значенні слова відмовляється від цього завдання. Досягнення щастя, з погляду Піррона, означає досягнення атараксії (спокою).

Подібний стан речей є результатом відповіді на три основні питання.

Перше. «З чого складаються речі?» На нього неможливо відповісти тому, що жодна річ не є більшою за іншу.

Друге. «Як ми повинні ставитись до цих речей?» Єдина гідна відповідь -«утримайся від будь-яких суджень». Визнається лише безпосереднє сприйняття, якщо про речі говориться як про сприйняття.

Третє: «Яку користь ми отримуємо від такого ставлення до речей?» Відповідь Піррона: якщо ми утримаємося від будь-яких суджень про речі, то ми досягнемо стійкого спокою (атараксії). Саме в цьому найвищий ступінь можливого блаженства.

З початку II ст. до н. е. занепад грецького філософського мислення стає причиною виникнення еклектицизму. Він є механічним поєднанням окремих,  органічно несумісних елементів різних філософських течій

Еклектицизм розвивається на основі як академічної, так і перипатетичної і стоїчної філософій. Іноді еклектики прагнуть до цілісного, впорядкованого зростання кількості емпіричних знань та до їх поєднання.