special

This webpage has been robot translated, sorry for typos if any. To view the original content of the page, simply replace the translation subdomain with www in the address bar or use this link.

Українська та зарубіжна культура - Вечірко Р. М.

Концептуальні підходи до розуміння культуротворчих процесів

Дослідники виділяють сьогодні сутнісні, стійкі повторювані відносини, які зв’язують культуротворчі процеси і об’єктивно існують між ними. Це:

Закон єдності і різноманітності культур. Національні культури внутрішньо єдині і одночасно самобутні, унікальні.

Закон спадкоємності і розвитку культури. Це історично успадкований досвід поколінь людського роду — основа розвитку культури.

Закон перервності і безперервності розвитку культури. Кожна історична епоха, цивілізація має свій тип культури. Культури змінюються зі зміною цивілізації. Однак набуте не зникає, воно вводиться в систему суспільних відносин наступних цивілізацій і поколінь.

Закон взаємодії і співробітництва різних, навіть суперечливих культур.

Закон функціональної єдності і взаємозалежності існування природи, людини, культури у Всесвіті. Він стверджує — технічні та технологічні досягнення культури набули такого розвитку, що стають небезпечними для самого існування людства і природи, планети Земля як частки Всесвіту.

Поряд з терміном «культура» дуже часто вживається слово «цивілізація» (лат. сivilis — громадянський, суспільний, державний). Але це лише одне зі значень, коли між ними ставлять знак рівності. Взагалі поняття цивілізації вживають на позначення:

  1. історичного процесу вдосконалення життя суспільства (Гольбах);
  2. способу життя суспільства, який іде після варварського етапу розвитку людства (Морган);
  3. матеріального утилітарно-технологічного боку суспільства, який протистоїть культурі як сфері духовності, творчості і свободи (Зіммель);
  4. останньої, завершальної фази еволюції якогось типу культури, епохи смерті цієї культури (Шпенглер);
  5. окремого соціокультурного світу (Тойнбі);
  6. широкої соціокультурної спільності, яка являє собою найвищий рівень культурної ідентичності (Хаттінгтон) (подається за виданням: Кармин А. С. Основы культурологии. — СПб., 1997).

Структуру культури ділять за багатьма ознаками. За змістом і впливом: на прогресивну і реакційну. За організаційними формами: держава, школа, церква. Є поділ за ознакою актуальності культури, яка характерна для кожної окремої епохи. Є поняття типології культури. Є різні підходи в уявленнях про типологію культури.

У навчальному посібнику Є. В. Попова — М. Владос «Введение в культурологию» (1995) визначено такі типи культур: конфуціансько-даосистський, індо-буддійський, ісламський, християнський.

Є історична типологія: 1) первісна культура; 2) культура цивілізацій Стародавнього Сходу; 3) антична культура; 4) середньовічна; 5) епохи Відродження; 6) культура Нового часу; 7) сучасної епохи.

Освальд Шпенглер визначав такі типи культур: єгипетську, індійську, вавилонську, китайську, греко-римську (аполлонівську), візантійсько-арабську (магічну), західноєвропейську (фаустівську), культуру майя, російську.

А. Тойнбі виділяв у культурі понад двадцять типів, потім скоротив цю типологію наполовину. Є типології Фрідріха Ніцше, Н. Я. Данилевського, П. А. Сорокіна.

Сьогодні за класифікацією ЮНЕСКО виділяється шість культурних регіонів: європейсько-північноамериканський, арабо-мусульманський, далекосхідний, індійський, тропічно-африканський, латиноамериканський.

Науку, що вивчає культуру, називають культурологією. Це наука про найзагальніші закони розвитку культури як системи зі складною внутрішньою структурою, яка перебуває в постійному розвитку і взаємозв’язку з іншими системами та суспільством (В. А. Саприкін).

Культурологію визначають як гуманітарну науку, котра вивчає закономірності розвитку і функціонування культури, її структуру і розвиток, взаємозв’язки і взаємодії з іншими сферами матеріального та духовного життя. До важливих проблем культурології відносять вивчення історії і теорії світової та національної культури. Мета культурологічних досліджень — дослідження проблеми буття людини в усіх її соціокультурних вимірах. Культурологія дедалі надійніше посідає належне їй місце серед теоретичних наук, що методологічно поглиблює їх (К. М. Хоруженко).

Культурологію складають такі науки: культурознавство (опис досягнень певної культури), генеза культури, культурософія (вчення про зміст і перспективи розвитку культури), соціологія культури.

Пізнання закономірностей розвитку культури, її структури, змісту, культурно-історичного та культуротворчого процесів української і світової культури, стильових, історичних особливостей мистецтва, рухів, явищ і є метою даного курсу.

Література

  • Вернадский В. И. Научная мысль как планетарное явление. — М., 1991.
  • Історія української культури: У 2 т. Т. 1 / За ред. П. Толочка. — К., 2002.
  • Історія української та зарубіжної культури. Навч. посібник / За ред. проф. С. М. Клапчука, В. Ф. Остафійчука. — К., 1999.
  • Кармин А. С. Основы культурологии. Морфология культуры. — СПб., 1997.
  • Мистецтво і етнос. Культурний аспект. — К., 1991.
  • Рождественский Ю. В. Введение в культуроведение. — М., 1996.
  • Тейяр де Шарден П. Феномен человека. — М., 1987.
  • Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій / За ред. А. К. Бичко. — К., 1993.
  • Українська та зарубіжна культура. Навч. посібник / За ред. проф. М. Заковича. — К., 2000.
  • Чижевський Д. Філософія і національність. — К., 1994.


 

Created/Updated: 25.05.2018

';>