This page has been robot translated, sorry for typos if any. Original content here.

Українська та зарубіжна культура - Вечірко Р. М.

Етнічні стереотипи

Етнічні стереотипи — елемент національної психології, формуються як на рівні буденної, так і теоретичної свідомості і є поєднанням емоційних, раціональних та вольових елементів.

Зміст етнокультурного стереотипу, на думку Л. Н. Гумільова, зводиться до культурної норми в широкому розумінні слова, яка поєднує стильові особливості життя, одягу, житла, спілкування тощо. Стереотип як норма має властивість узагальнювати ці особливості в якусь цілісність, спроможну сприймати форму етнічного розуміння, що на рівні етнічної свідомості сприймається як узагальнення «ми».

Етнічні стереотипи є кодом етнічної культури. Етнічне кодування характерне не тільки для традиційно-побутової, а й для сучасної культури, хоча тепер воно вже не так чітко визначене. Це пов’язано з особливостями нашого соціального буття, яке відповідно ускладнює і систему кодування: воно дедалі більше заховується в глибинні прошарки — сферу психіки, національного характеру, духовної культури і, природно, виявляється не стільки в зовнішніх ознаках, скільки у внутрішніх, чуттєвих чи поведінкових.

Збереження етнокультурних традицій і, зокрема, система етнічних стереотипів має непересічне значення, бо від нього залежить не тільки доля етнічної культури, а й існування етносу.

Національна культура є національним світом, універсумом, де етнокультура виконує функцію ядра, справжнього механізму, який зберігає етнічні ознаки навіть за несприятливих для нього етнокультурних умов. Якщо виходити з наукової концепції національного життя, розробленої в Інституті філософії НАН України (Б. В. Попов), яка розглядає суспільство як сферу діяльності, а етнос — сферу життєдіяльності людей, своєрідний дім, то зрозуміло, що вагоме місце в ньому посідають сімейно-родинні зв’язки, спільна територія мешкання (рідна земля), духовна культура народу, мова, музичний і словесний фольклор, риси національного характеру, звичаї, традиції, мистецтво тощо, тобто саме етнокультура.

Національна культура — це синтез етнічного, народного і національного, переробленого, засвоєного як такого, що збагачує національне.

Знакова система лежить в основі також і національної культури, хоча роль етнічних стереотипів у ній не така, як в етнічній культурі. Етнічні стереотипи пробуджують національну культуру тоді, коли вони набувають значення національного символу, що можливе лише в ситуації загальнолюдського піднесення національного і особливого стану державності нації. Як слушно зазначає А. Пономарьов, усталеним символом національної культури для українців був і є Тарас Шевченко, символом історичної долі — Богдан Хмельницький, символом державності — Українська Народна Республіка [2, с. 120]

Разом з тим символом і етнокультури, і національної культури були і є народна пісня і дума (вищий зміст і дух яких акумулював геній Т. Шевченка).

Таким самим символом було і є українське козацтво, Запорозька Січ.

Ой Січ — мати,

Ой Січ — мати,

А старий Дніпро — батько!

(Народна пісня).

Каталізатором при цьому виступає національна самосвідомість — не просто усвідомлення причетності до рідної культури, а особливе розуміння ролі культури в консолідації нації, у формуванні її національних інтересів, що особливо важливо в сучасних умовах.

Етнокультура та її головні складові (духовна культура, у тому числі «національний менталітет», матеріальна культура, мова) посідає в культурі стрижневе місце, бо зберігає у своїй пам’яті етнічні ознаки поведінки, так би мовити, її шаблони, зразки, вироблені багатовіковим досвідом народу й усталені в його культурі.

На наш погляд, феномен цілісності етнокультури, як етнічного явища, полягає в тому, що вона концентрує в собі різнобічний спектр прояву національного (етнічного) буття людей у їх зумовленості певним середовищем, відбиває і закріплює у свідомості народу архетипи, котрі забезпечують спадкоємність їх функціонування в синхронії і визначають продовження існування народної культури сьогодення. Тоді як національна культура відтворює не тільки систему традицій, якою є колективна пам’ять, що акумулює між поколіннями етнокультурну інформацію, а й дає можливість виміряти рівень інформації, необхідний для відтворення етносу, засвоїти найбільш необхідні і потрібні в повсякденні стереотипи, а також ступінь іншоетнічних запозичень, бо національна культура — це етносоціальне явище, а етнокультура — етнічне.

Етнокультура як міждисциплінарна галузь гуманітарних наук формується і яскраво відбивається в межах культурної антропології (мається на увазі — етнології) на межі естетичних, культурологічних, етнологічних знань. Сукупність останніх створює уявлення про систему традицій, вірувань, звичаїв, визначає специфіку етнобуття.

Національна культура інтегрує надбання світової культури, освоює її цінності та сама збагачує світову культуру взагалі, і особливо вагому роль у цьому процесі відіграє етнокультура — це невичерпне джерело національної скарбниці етносу.

Етнокультура як галузь певних гуманітарних знань зосереджує передусім увагу на етнічних особливостях традиційної культурно-побутової сфери, тобто того прошарку загальної людської культури, який якісно відрізняє один етнос від іншого; вона зосереджує увагу на з’ясуванні механізму відтворення тих або інших емпіричних явищ, тобто на з’ясуванні того, як вони функціонують і відтворюються.

Етнокультура безпосередньо пов’язана з народно-поетичною творчістю, адже остання переплетена з традицією в її етнічному і побутовому аспекті та є визначальним показником як етнічної, так і національної свідомості. Фольклор відтворює сталу традицію, сферу безперервних та необмежених змін. Він забезпечує передання та сприйняття (тобто трансмісію) засобів відтворення текстів, є інтегруючим компонентом традиційних обрядів та форм поведінки і своєрідним засобом накопичення народних знань, акумуляції та вираження народної пам’яті. Він відтворює специфіку етнокультури, є її кодом.

Таким чином, українська етнокульторологія як дисциплінарна гуманітарна галузь культурної антропології тісно пов’язана з цілим комплексом гуманітарних наук.

Українська народна культура, хоча і склалася на перехресті світових цивілізацій — східної та європейської, зуміла створити свою досить своєрідну в етнічному розумінні і різнобарвну в її ціннісних визначеннях систему уявлень, що відбивають складні процеси, і усвідомлення Всесвіту в національному світогляді українців.

Традиційна культура українців, як і культура інших етносів, досить міцно пов’язана з поняттям «модус мислення середовища»*1, адже саме остання відбила ті досить визначальні риси звичаєвої традиції нашого народу, яка заклала і сформувала стрижневі ознаки етнічного мислення, що яскраво відображається в усіх проявах людської діяльності.

*1: {Термін уведений С. Й. Грицою. Див.: Семантика народного мелосу і конкретне середовище його побутування // Народна творчість та етнографія. — К., 1976. — № 3. — С. 43.}

Базовою ознакою української культури є її система архетипів. В основі української ментальності, за визначенням С. Б. Кримського, лежить тріада архетипів: землі, дому, церкви, які закладають підґрунтя національної ментальності і формують певне світосприймання, визначають ті чи інші етнопсихологічні риси українців.

Традиційна звичаєва культура українців, зокрема народна, базується передусім на сукупності етнічних стереотипів з притаманною їй своєрідністю етнічних кодів, символів тощо, які відтворюють глибинний прошарок народної свідомості, і особливо їх архаїчні вірування, що складають систему їхнього світогляду і зумовлюють спосіб буття народу. Слід брати до уваги, що духовні корені української етнокультури в трьох її «первнях» (інтуїтивно схоплені Є. Маланюком) підтверджені сьогодні археологією (Л. Залізняком та іншими). Вони свідчать про складний етногенез-синтез, в якому поєднались три українські провінції, які перебували в тісних взаємних зв’язках з різними культурно-історичними центрами Євразії (північно-західна — Полісся, Волинь та Поділля з Південною Балтією і Центральною Європою; південно-західна — під балканським впливом, степи Південного Сходу — під впливом великого азійського світу скотарів-номадів). Базові складники української етнокультури укорінені у великому дереві євразійської культури. Тому, на думку А. П. Пономарьова [2], саме два головні історичні шари традиційно-побутової культури визначають два типи української ментальності: замлеробський та козацький. Перший тип хронологічно давніший: він сягає глибинних коренів українства, витоки яких ідуть від прадавньої індоєвропейської культури скотарів. Другий формується в епоху раннього середньовіччя на ґрунті оригінального етносоціального утворення — козацтва, яке, як показано Л. Залізняком, мало своїх попередників ще в часи України-Русі (багатирські застави, бродники).

Скотарсько-землеробська сутність ментальності українців виявляється, зокрема, у їхній космології (в українців існує міф про «земне» походження людини: чоловіка Бог зліпив із землі, а жінку — з тіста), в особливо розвиненому культі хліба, в обожнюванні селянської праці, у пріоритеті жінки в системі подружніх взаємин, у міфології та демонології, у фольклорі.

Другий тип ментальності українців — козацький — формувався на протилежних позиціях: пріоритет чоловіка — сильної, мужньої людини, «лицаря»; на ідеї дороги, походу, мандрів — на відміну від прив’язаності до землі та рідної оселі. Визначальне місце в цьому контексті, на думку С. Кримського [3], посідає саме архетип природи. Природа — резонатор людської душі, найбільше співзвучний козацькому духові українського народу. Національні архетипи є яскравим утіленням історичного досвіду, відбивають етнопсихологічні вияви конкретного епосу. Концентрованим виявом специфічності системи етнічних стереотипів українців є усталене поняття «українознавство», що виражає не тільки історичну спільність, а й єдність системи моральних цінностей, способу життя і національної філософії.

У традиційному українському суспільстві комунікативний статус людини визначається шляхом підкреслення її громадських і сімейно-родинних характеристик (родина, громада, рід). Як відзначають дослідники, за допомогою певних ознак підкреслюється належність до племені, нації, регіону і навіть села (належність до українства з ознакою одягу і прикрас; кольори вишивки — білі з червоним — Полісся, червоно-синьо-чорні — Полтавщина, поліхромність — Карпати).

Українська належність виявляється також у традиціях гостинності і доброзичливості, передусім у візуальних засобах спілкування: жестах, міміці, речах, словах. Водночас у виявленні доброзичливості першорядне значення мають не слова, а особлива знакова обрядово-ритуальна система, позначена «мовою речей» (подання рушників та інші обряди). Як зазначають дослідники, для традиційного українського суспільства характерна орієнтація на механізми самоорганізації, у яких значну роль відіграють спорідненість, кумівство, побратимство, посестринство, громада, цехи.

За всієї характерної для українства усталеності, здібності зберігати себе і протидіяти зовнішнім впливам, воно не належить до суспільства архаїчного типу, бо досить поблажливо ставиться до порушень традиційності в різних формах поведінки (номінальна влада жінки в сім’ї, розвинена багата сміхова культура).



 

Created/Updated: 25.05.2018

stop war in Ukraine

ukrTrident

stand with Ukraine